Реферат учня 9 - "В" класу ЕСОШ № 82 Чеснакова Андрія
Терор як метод боротьби за владу. "Філософія влади" 20 століття. ВЧК - головний інструмент репресій. Замах на Леніна і початок масового терору. Концтабір і взяття заручників - головні каральні заходи більшовиків. "Червоний терор".
У переважній більшості сучасних історіографічних робіт, присвячених перших післяреволюційних років, зроблений кардинальний "перегляд" тих уявлень про цей період, які існували раніше і були загальновизнаними. (1). Відбулася свого роду заміна знака "плюс" на знак "мінус", іншими словами, все, що розглядалося раніше як історичні перемоги і досягнення, стало тлумачитися як бід і поразок. Однією з істотних сторін такого "перегляду" є та обставина, що протягом тривалого часу всі історичні успіхи і досягнення видавалися як плоди діяльності "вождів" - Леніна і Сталіна. У цьому світлі розглядався і хід історичних подій, починаючи з 1917 року (як, в основному, вираз діяльності вождів, як результат їх думки і волі - те, що згодом отримало назву "культу особистості"). Звичайно, об'єктивний хід історії так чи інакше проявлявся в діях вождів, але абсолютно неможливо, щоб історична доля цілої величезної країни була виразом волі однієї людини. Ці обставини не можуть не створювати труднощів під час аналізу подій того часу, хоча ще раз підкреслюють складність розглянутої проблеми.
Відповідно до думки сучасних істориків (2), в перші місяці після революції 1917 року в Росії почало складатися державу нового типу - тоталітарна, однією з головних рис якого була не суворість закону, а його повна довільність. Після революції навіть ті категорії громадян, які за конституцією мали всі права, були позбавлені їх. Більшовицька влада з самого моменту свого виникнення зіткнулася з потужним і довгим опором самого народу, притому не лише пасивним, так чи інакше саботують заходи влади, але і з розгорався всюди бунтами. Більшовики не раз відкрито визнавали, що цей опір набагато небезпечніше для їхньої влади, ніж дії Білій армії. При цьому варварство і жорстокість революційної політики були обумовлені не характером людей, що стоять на чолі революції (зокрема, Леніна), а самим істотою революційної епохи. Було ліквідовано поняття вини. Держава (а точніше сказати, його керівники) визначало - хто винен. А винні були, наприклад, селяни, які не бажали віддавати безкоштовно сільгосппродукти. Влітку 1918 року єдиним корисним селянином став бідняк і сільський пролетар. Коли ж з'ясувалося, що ця політика згуртовує село проти радянської влади, в категорію "корисних" був включений середняк. Колишні офіцери царської армії також були включені в розряд ворогів. Правда, коли військові специ знадобилися для будівництва Червоної Армії, їх перевели в категорію "корисних громадян".
В цей же час народилася і отримала широкий розвиток "філософія влади" ХХ століття. Вождь революціонерів В. І. Ленін бачив у диктатурі - ніякими законами не пов'язаної силі - ключ до вирішення всіх проблем - політичних, економічних, соціальних. У 1902 році в зауваженнях на проект партійної програми, складеної Плехановим, Ленін писав, що, якщо селянин не прийме пролетарської точки зору, то "... ми при диктатурі скажемо:" Нічого слів витрачати по-пустому, де треба владу вжити. "(2). Віра Засулич, читаючи ці зауваження, написала на полях:" Над мільйонами-то! Спробуй-но! "(2). Для терористки, готової вистрілити в одного слугу самодержавства (петербурзького градоначальника Ф. Ф. Трепова) здавалася неймовірною диктатура над мільйонами. Леніну ж масовий терор здавався засобом цілком необхідним у будівництві соціалістичного суспільства. Масовий терор: проти селян (аж до того, що більшовики брали як заручників селян з тим, що якщо розчищення снігу (!) не буде зроблена, то вони (заручники) будуть розстріляні), проти робітників (всі незадоволені новою владою - не "чисті" пролетарі), проти всіх інших класів. Виявивши, що реальність не схожа на уявлення про неї, Ленін вирішив силовими методами змінити цю реальність. Заради цього була розпочата важка громадянська війна, в якій зіткнулися дві по суті своїй "революційні" сили. (1). Звідси й крайня жорстокість боротьби .
Примітно, що під час жовтневого перевороту навіть майже не було людських жертв (1), хоча начебто відбувся "рішучий бій". Але потім жертви стали обчислюватися мільйонами, - бо більшовикам довелося в повному сенсі слова "шалено" боротися за утримання та зміцнення влади. Важливим інструментом для вирішення сформульованих більшовиками завдань стала ВЧК - Всеросійська Надзвичайна Комісія.
ВЧК являла собою орган більшовицької партії, що підкоряється безпосередньо В. І. Леніну. Вона була створена 7 грудня 1917 року з пропозицією Ф. Дзержинського, який став її першим головою. Спочатку ВЧК замислювалася як орган розслідування, та її репресивні заходи зводилися до конфіскації майна і продовольчих карток. Місцеві ЧК, дуже швидко набули широкого поширення, привласнили собі право після короткого суду розстрілювати арештованих. Ці дії віталися Леніним та іншими керівниками більшовицької партії. "Треба заохочувати енергію та масовість терору", - писав Ленін 26 липня 1918. (2) З перших же днів після приходу до влади, за свідченням Н. Крупської, Ленін більше всього побоювався м'якості своїх соратників. У відповідь на скасування Лютневою революцією смертної кари він у гніві повторював: "Дурість ... Що ж вони думають, що можна зробити революцію без розстрілів!" (2).
За роки громадянської війни число членів ВЧК зросла з однієї тисячі у квітні 1918 року до 37 тисяч у січні 1919 року. Навесні 1921 року в її лавах налічувалося уже 233 тисячі чоловік. Мережа ЧК покрила всю радянську республіку: їх створювали в містах, на залізних дорогах, в армії. Дуже швидко ВЧК придбали необмежені права. ЧК самі заарештовували, самі вели слідство, судили і приводили вироки у виконання. На додаток до своїх необмеженим прав ВЧК була визнана "непогрішною", що означало повну заборону на критику органу, "робота якого протікає в особливо важких умовах".
Відкинувши публічно терор як метод боротьби, робітничо-селянська влада, однак, широко його використовувала, пояснюючи необхідність його застосування тим, що вона (влада) могла заплатити за свою великодушність занадто дорогу ціну - своїм існуванням. У листопаді 1917 року Ленін казав: "Нам дорікають, що ми застосовуємо терор, але терор, який застосовували французькі революціонери, які гільйотинували беззбройних людей, ми не застосовуємо і, сподіваюся, не будемо застосовувати". (3) Але вже 14 січня 1918 року він закликав робітників і солдатів усвідомити, що в боротьбі з наростаючою контрреволюцією їм ніхто не допоможе, крім них самих. Через кілька днів після цього виступу Рада Народних Комісарів під головуванням Леніна приймає декрет "Соціалістична Вітчизна в небезпеці" (приводом для подібного рішення послужила очікуваний наступ на Петроград кайзерівських генералів). В одному з пунктів цього декрету говорилося: "Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину." (3).
Дійсно масовий характер страти набули після замаху на Леніна і вбивства голови Петроградського ЧК Урицького 30 серпня 1918. Широко відомо тільки один замах на життя Леніна (саме 30 серпня), але ще 1 січня цього ж року автомобіль, в якому Ленін їхав по центру Петрограда, був обстріляний залпом з декількох гвинтівок, і лише винахідливість сидів поруч соратника врятувала вождя: рука, якої рятівник миттєво пригнув голову Леніна, була зачеплена кулею. Далі, 10 березня в обстановці найсуворішої таємності Ленін переїжджає з небезпечного Петрограда до Москви, і йому перепиняє шлях ешелон, переповнений анархічно налаштованими матросами; положення рятує супроводжуючий Леніна батальйон латиських стрільців, без яких Ленін взагалі чи врятованого в 1918-1919 роках. 9 липня 1918 автомобіль Леніна був обстріляний з револьверів у Миколаївського (пізніше Жовтневого) вокзалу в Москві. 30 серпня його тяжко поранили. Цей день став поворотним в історії ВЧК.
Їй доручається здійснення "нещадного масового терору". Рада Народних Комісарів (РНК) 5 вересня видає постанову про "червоний терор". У цей же день Фанні Каплан, стріляла в Леніна, була сама розстріляна без суду і слідства, за постановою ВЧК. Починається хвиля масових розстрілів. Вже 3 вересня в Петрограді було розстріляно 500 заручників (за деякими джерелами 600) і підозрілих осіб. Заступник голови ВЧК Петерс стверджував, що цю цифру не можна вважати надмірною за поранення Вождя. Народний комісар внутрішніх справ Петровський видає спеціальний наказ, в якому, обурюючись з приводу надзвичайно мізерної кількості серйозних репресій і масових розстрілів білогвардійців і буржуазії, дає вказівку: "... взяти значна кількість заручників." Тут потрібно зауважити, що ВЧК ввела в ужиток дві каральні заходи , які до революції в Росії не застосовувалися: 1) взяття заручників і 2) концентраційні табори (трудові табори). Причому, за розпорядженням Ф. Дзержинського, заручниками слід було брати тільки тих людей, "які мають вагу в очах контрреволюціонерів, оскільки ніхто не заступиться і нічого не дасть за якогось сільського вчителя, лісника, мірошника або дрібного крамаря" (2).
Термін "концтабір" вперше використав Л. Троцький. (Виявляється, пріоритет у створенні концтаборів належить не фашистської Німеччини, що здобула собі жахливу славу, а радянській державі.) 26 червня 1918 Л. Троцький надіслав до Ради народних комісарів меморандум, в якому запропонував зарахувати до буржуазії колишніх офіцерів, які не бажають вступати до Червоної Армію, і укласти їх в концтабори. За його безпосередньої участі були розроблені умови примусової праці у таборах. 8 серпня Троцький розпорядився про створення концтаборів у містах Муромі, Арзамасі і Свіяжске. Концтабір стає універсальним засобом проти всіх "сумнівних". 5 вересня 1918 ця міра (концтабір) була узаконена постановою Ради народних комісарів. У ньому говорилося: "Необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концтаборах." Концтабір був мірою покарання, яка за ступенем суворості безпосередньо слідувала за розстрілом. Смертна кара, про скасування якої жалкував Ленін, була відновлена декретом РНК від 21 лютого 1918 року. Цей декрет представляв ВЧК право безпосередньої розправи над активними контрреволюціонерами. До розряду "активний контрреволюціонер" були зараховані: "ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни." Всі вони розстрілювали на місці, тобто без суду і слідства. Незабаром ВЧК розширила цей список, включивши туди також "саботажників і паразитів".
У радянській Росії функціонувало два види концтаборів. Одні з них перебували у віданні Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (туди прямували люди, вже засуджені трибуналом), інші - у веденні ВЧК, там відбували покарання "потенційні класові вороги", "чужі елементи", "паразити", заарештовані про всяк випадок в адміністративному порядку. За офіційними даними самих репресивних органів: 1 січня 1921 року в 107 таборах НКВС знаходилося 51 тис. ув'язнених, у таборах ВЧК - 25 тис. У 1918-1919 роках було заарештовано 128 тис. осіб, 54500 з них були звільнені, 9641 - страчені. Втім, історики відзначають, що ці цифри не можна вважати цілком достовірними. Наприклад, Лагетт (4) наводить цифру в 140 тис. жертв ВЧК за 1917-1922 роки. Не кажучи вже про те, що в 1921-1922 роках мільйони людей стали жертвами тотального голоду, до чого владу можна також вважати причетною, оскільки нею не було вжито потрібних заходів для його запобігання. (Засуха 1921 року, що викликала масовий голод, не може слугувати достатнім виправданням, оскільки в історії Росії були не менш важкі часи, скажімо, 1891 рік, коли посуха була ще більш масштабною, але при цьому, завдяки заходам, вжитим і державою, і суспільством , голодних смертей в точному сенсі цього слова практично не було (1)). Революційна влада не вважала своїм обов'язком прийняття всіх можливих заходів задля порятунку голодуючих; її набагато більше турбувало збереження так званих завоювань Революції.
"Червоний терор" носив державний характер. Він був спрямований не проти окремих осіб, навіть не проти окремих партій. Його об'єктом були цілі соціальні групи, цілі класи, а на деяких етапах громадянської війни - великі групи населення країни. Наприклад, придушення повстання донських козаків, що спалахнула навесні-влітку 1919 року, взяло форми теперішнього геноциду. За підрахунками істориків, було фізично знищено приблизно 70% донського козацтва. (2) У 1994 році були вперше опубліковані (1) 2 воістину жахливих наказу, відданих в червні 1921 року. Мова йшла про бунт тамбовського селянства ("Антоновщина"), що почався в серпні 1920 року. Для придушення цього бунту командувачем військами Тамбовської губернії був випущений наказ такого змісту:
1 Ліси, де ховаються бандити, очистити отруйними газами, точно розраховувати, щоб хмара задушливих газів поширювалося повністю по всьому лісу, знищуючи все, що в ньому ховалося.
2 Інспектору артилерії негайно подати на місця потрібну кількість балонів з отруйними газами і потрібних фахівців ... "Це відношення до російським селянам, бунтували проти продрозкладки, як до якихось шкідливих істотам, мовби не мають людського статусу, про що говорить.
Як не сумно, цитований наказ і багато, аналогічні йому, були віддані колишніми російськими офіцерами, які до революції, безсумнівно, не могли б навіть собі уявити подібні дії по відношенню до російських селян. (Йдеться про командуючого військами Тамбовської губернії М. Н. Тухачевського і голові Повноважної комісії ВЦВК В. А. Антонова-Овсієнка).
Планомірний терор поширювався і на армію. Більшовики будували регулярну армію з дисципліною, значно більш суворої, ніж у царській армії. Вона була заснована на жорстких покарання і розстріли. Головком Вацетіс рапортував Леніну: "... Смертельна кара у нас на фронтах практикується настільки часто і за різноманітними приводами і випадків, що наша дисципліна в Червоній Армії може бути названа в повному сенсі цього слова кривавої дисципліною." (2) Крім того, в 1919 році у всіх губерніях, повітах, містах і на заводах з місцевих більшовиків, членів профспілок і "співчуваючих" були створені "Частини особливого призначення" (ЧОП), які власне і здійснювали розстріли в Червоній армії. Широко практикувалися загородзагони. Тобто ззаду червоноармійців, що йдуть у бій, йшли або сиділи "чопівці" з кулеметами, в завдання яких входило перешкодити можливому відступу військ. До лав "чопівців" було залучено в цілому 363045 чоловік. Така поведінка влади демонструвало варварську суть революції на першій її стадії.
Віддаючи дань історичної справедливості зауважимо, що в роки громадянської війни лютували не тільки чекісти, але й білогвардійці. Кожні з них "вогнем і мечем" наводили порядок на підконтрольних їм територіях. До недавнього часу історики зосереджували свою увагу саме на бунтах населення проти білих, повстання ж проти червоних зображувалися як результати "підривної" діяльності білих, зуміли обдурити народ. Складається враження, що і "радянська" і "антирадянська", якщо так можна сказати, точки зору засновані на штучному підборі історичних фактів. Що стосується населення країни, то насправді одні й ті ж люди, які люто виступали проти влади "білих", не менш самовіддано прагнули скинути владу "червоних", якщо тим вдавалося взяти гору. (Наприклад, рух, очолюваний Нестором Махно з рівним натхненням билося на обидва фронти). А рух "зелених" було направлено прямо проти всіх.
Рух "зелених" виникало стихійно: з'являлися самоврядні і самооборонятися об'єднання, які потім розпадалися або гинули під ударами червоних чи білих армій. Тут не було регулярних військ, озброєння було небагато (в основному, те, що відбиралося у "білих" або у "червоних"). Професійні військові становили одиниці, в основному, з молодшого офіцерського складу та з пересічних. Організація бойових загонів - партизанська, тактика ведення бойових дій - теж. Представники цього руху були налаштовані проти диктатури більшовиків, а й проти відновлення старих порядків. "Зелені" жорстоко придушувались як "білими", так і "червоними". Придушення здійснювалося тиловими частинами Червоної Армії і військами ВЧК. Незважаючи на те, що рух "зелених" було масовим (навесні 1919 року повстання охопили Брянську, Самарську, Симбірську, Ярославську, Псковську, Смоленську, Тверську та деякі інші губернії), але перемогти воно не могло, оскільки цей рух не було політично організовано, відсутня єдина програма, в руху не було загальновизнаних лідерів.
Узагальнюючи все вищевикладене можна зробити висновок, що в післяреволюційний час народ найбільше хотів просто свободи і боровся проти влади взагалі.
Повертаючись до теми "червоного терору", можна сказати, що залякування більшовиків застосовувалося в масштабах, про які не мали поняття "білі". Терор на територіях, зайнятих "білими" арміями, був завжди справою окремих осіб, окремих генералів, таких, як Май-Маєвський або Слащов. Він (терор) носив, якщо так можна висловитися, кустарний характер. Крім того, якщо подивитися на цю проблему більш широко, то можна помітити, що для консерваторів, якими в більшості своїй і були "білі", взагалі не характерна агресивність, оскільки їх метою є "зберегти", а не "завоювати". "Біле" рух, що є за своєю суттю різнорідним, було об'єднано насамперед однією метою - боротьбою з більшовиками. "Білі" не виробили чітких і популярних гасел, що сприяло певному моральному переродження "білого" руху. "Розпочате" майже святими ", вона потрапила до рук" майже бандитів "", - з гіркотою писав один із його ідеологів В. В. Шульгін (6).
Терор був одним з вирішальних факторів перемоги більшовиків у суперечці "червоні" - "білі". Розмах терору визначався декількома причинами:
- По-перше, прагненням обох сторін (як "червоних", так і "білих") до диктатури як до методу управління;
- По-друге, відсутністю демократичних традицій;
- По-третє, жорстокістю і знеціненням людського життя в результаті світової війни.
Яскраво описує, наприклад, Сергій Бабаян у своїй книзі "Панове офіцери" переживання офіцера "білої" армії Віктора Неженцева. "... Картини нелюдського - ні, занадто людського звірства хворобливими шрамами застигали у його душі. Картини ці настільки перемішалися, так тісно переплелися своїми кровоточащими візерунками, що відразу, по одному раптом прокинувся спогаду, неможливо було визначити, який із сторін належить той чи інший злочин . Миготіли, кружляли, стрибали перед очима, забарвлювалися в одну і ту ж російську кров бачення пам'яті ... Син, дізнавшись про мученицьку смерть батька, увірвався у вагон з полоненими і з маузера й нагана, з двох рук, до тих пір розстрілював б'ється в напівтемряві натовп, поки у нього не закінчилися патрони ... Тепер, як ніколи ясно він бачив головний злочин більшовиків: вони вивільнили ту диявольську енергію темних сил, яка таїлась, зріла в дикому народі, - до пори до часу стримувана законом, вірою, традицією. Торжество людського двоє на будь-який, а особливо, на громадянській війні пояснювалося тим, що і за праве, і за неправе справу билися однаково грішні, неправі, нічим, крім служіння абстрактній ідеї, які не відрізнялися один від одного люди. Тому головним, злочинно втраченим в сімнадцятому році всіма російськими людьми, було не допустити великої крові, і головним винуватцем був той, на кому було перше насильство, перша кров. Першими були більшовики ".
Одним з зловісних прикладів вияву "червоного терору" є розстріл царської сім'ї.
Під кінець 1916 країна переживала важкі лиха. Насувалася розруха, обумовлена труднощами воєнного часу. У містах вичерпувалися запаси хліба, Петроград мав запаси борошна на 10-12 днів.
Існує точка зору (3), що "Цар-голод" вигнав петроградських робітників на вулицю, кінцевою ланкою цих виступів і стали події 1917 року, коли за короткий термін була розвалена монархія, що трималася до цього століттями. Проте відомо також (1), що робочий клас до 1917 року зовсім не був скопищем напівголодних і напіводягнених людей, яким його уявляють деякі дослідники. Незважаючи на те, що в Петербурзі напередодні лютого справді почалася розруха, але це було тільки останнім поштовхом, приводом. До початку революції в Росії були три основні сили - підприємці, інтелігенти і найбільш розвиненою шар робітників, - які активно прагнули знищити існуючий в країні лад не внаслідок убозтва свого життя, а тому, що, як їм здавалося, їхня енергія та воля, їх можливості не вміщалися в рамках цього порядку. (1). Що ж до селянства, то, всупереч, здавалося б природному припущенням про те, що саме воно повинно було вирішувати долю країни і Революції (в силу того, що селянство було переважною частиною населення Росії), цього не сталося, оскільки десятки мільйонів селян, розсіяні на величезному просторі Росії, в різних частинах якої склалися істотно різні умови, не являли собою скільки-небудь єдину, здатну до вирішальних дій силу. Однак аналіз основних рушійних сил Революції та особливостей її перебігу виходить за межі даної роботи.
Аналізуючи події революційних років у Росії дуже обізнаний Уїнстон Черчілль написав у 1927 році: "Згідно з поверхневою моді нашого часу, царський лад прийнято трактувати як сліпу, прогнилу, ні на що не спроможну тиранію. Але розбір тридцяти місяців війни з Німеччиною і Австрією мав би виправити ці легковагі подання. Силу Російської імперії ми можемо виміряти по ударах, які вона витерпіла, по лих, які вона пережила, по невичерпних сил, які вона розвинула, і по відновленню сил, на які вона виявилася здатна. "(5)
Останній за рахунком самодержець землі російської належав до династії Романових, що правила Росією протягом 300 років. Самому Миколі II з його численних предків більше всіх імпонував Олексій Михайлович, який отримав у сучасників назву "Найтихіший". Вибір зразка для наслідування в якійсь мірі говорить про смаки, та й про характер самого вибирає. Добре знали Миколи люди з числа вищих сановників Російської імперії одностайно вважали, що за своїми особистими якостями він ніяк не підходив до ролі правителя величезної держави.
Микола II вважається самої трагічною постаттю серед європейських монархів новітнього часу. Йому, як нікому іншому, довелося випробувати труднощі, що випали на долю монархії в другій половині XIX і на початку XX століть. Соціальні, економічні, внутрішньо-і зовнішньополітичні проблеми його часу були для нього занадто важкими. Хоча, мабуть, особливі умови Російської імперії стали б нерозв'язною проблемою і для більш освіченого і підготовленого монарха. Незважаючи на наявність природного розуму, Микола II отримав виховання, яке було найменш слушно для формування майбутнього монарха. У віці 16 років він володів чотирма мовами і міг осмислено читати Достоєвського чи Карамзіна. Під впливом свого вчителя і наставника англійця Чарльза Хіта, проголосив девіз: "аристократами народжуються, але джентльменами стають" - Микола розвинув у собі здатність зберігати спокій і самоконтроль в будь-якій обстановці, які були типові скоріше для англійського лорда колишніх часів, ніж для представника вищого класу Росії передреволюційного періоду. За свідченням сучасників, Микола від природи був досить запальним людиною, тому така поведінка (відчуженість в екстремальних умовах) він виробляв у собі з великими труднощами. Микола був схильний сприймати політику як питання покори і, отже, розглядати політичне інакомислення як оману. Такий погляд, що підсилюється релігійністю, ілюструє відповідь Миколи, коли за кілька днів до зречення від престолу англійський посол у тактовної формі заговорив з ним про його зростаючої непопулярності: "Ви вважаєте, що я повинен повернути собі довіру мого народу, а не думаєте Ви, що швидше за мій народ повинен повернути собі мою довіру? "Внаслідок практичної ізоляції Миколая від своїх однолітків в юності, він був позбавлений можливості сформувати свої власні незалежні судження і здійснювати свої власні помилки, які він міг би також самостійно виправити. Контакт із зовнішнім світом для Миколи обмежувався майже виключно прислугою та охороною царської сім'ї. Микола щиро любив цих людей і, завдяки їм, засвоїв віру в доброту та вірність цареві простих російських людей. Ця віра посилювалася релігійністю царя, який вважав, що через неї (релігійність) він найтіснішим чином пов'язаний з простим народом. Пізніше Микола неодноразово намагався використати в політичних цілях це уявне єдність царя і народу.
Коли Олександр III несподівано помер у віці 49 років, спадкоємець престолу був погано підготовлений до виконання своїх майбутніх завдань. У нього було мало досвіду у великій політиці і, перш за все, він погано знав людей, серед яких він повинен був шукати собі співробітників. Крім того, швидко з'ясувалося, що цар не володіє силою волі і рішучістю свого батька. Він уникав всього неприємного і найчастіше намагався не дати зрозуміти своїм міністрам, якщо мав намір зняти їх з посади. Тому його несправедливо звинувачували в лицемірстві та дворушництві. З-за свого невірного погляду на обов'язки правителя Микола II не мав поняття про те, що міністри не можуть тільки отримувати накази. "Я ж можу віддавати Вам розпорядження", - сказав він одного разу своєму міністру закордонних справ Святополк-Мирському (1904 рік), який, попереджаючи своє звільнення відповів: "Ні, якщо я не булочник". (5)
Коли Микола прийшов до влади, він не мав ніякої програми, крім твердого наміру не поступатися ні на йоту свого самодержавного могутності, яке він вважав заповітом свого батька. Він вважав, що його титул даний йому богом, що він сам є представником бога. У такій атмосфері політичні рішення часто приймалися як рішення совісті. "Як я можу зробити це, якщо це проти моєї совісті?" - Це було тим підгрунтям, на якому він брав свої політичні рішення. У перші роки свого правління він продовжував політику батька і залишив на постах його головних радників і міністрів. Це суперечило інтересам освічених і заможних верств суспільства, які сподівалися на політичні зміни. З одного боку, він намагався домогтися соціальної та політичної стабілізації зверху шляхом збереження старих станово-державних структур, з іншого, - політика індустріалізації приводила до величезного соціального розшарування. (В результаті такої політики з'являлися не тільки виграли, але і переможені).
При дворі давно процвітали шарлатани і спірити. Утвердився як визнаний знахар Григорій Распутін, позиція якого здавалася непохитною, оскільки він мав здатність зупиняти кровотечі у спадкоємця престолу Олексія (справа в тому, що мати Олексія, Аліса Гессен-Дармштадський, що отримала в Росії після переходу в православну віру ім'я Олександра Федорівна, передала від своєї бабці, королеви Вікторії Англійської, спадкову хворобу крові своєму єдиному синові Олексію, молодшій дитині в сім'ї). Зрозуміло, що дбайливі батьки хотіли, щоб ця людина (Распутін) був близько. Проте побоювання викликала зростаюча схильність вважати Распутіна істинним гласом народу. Це не було б так трагічно, якби Распутін, людина з народу, жив скромно і стримано. Але Распутін, навпаки, не хотів тихо насолоджуватися своїм успіхом у вищому суспільстві, що сильно підігрівало чутки. За цей схопилися преса і опозиційні кола, ймовірно, з таємним наміром похитнути престиж монархії і добитися подальшої внутрішньополітичної дестабілізації. Слід зауважити, що це завдання було ними вирішена більш ніж успішно: скандальна постать Распутіна вирішальним чином сприяла втрату престижу Миколи II.
Перша світова війна ще більше виявила всі недоліки системи царизму в Росії. У першу чергу, це були політичні слабкості. У військовій області до літа 1915 вдалося опанувати становище на фронті т налагодити постачання. У 1916 році російської армії належала навіть більша частина територіальних завоювань союзників перед початком краху Німеччини. Тим не менш, у лютому 1917 року царизм наближався до своєї загибелі. За подібний розвиток подій не можна знімати відповідальності і з самого царя, перш за все тому, що він не зміг координувати дії різних інститутів держави, зокрема, цивільних з військовими. У результаті в країні наростав хаос, спричинений здебільшого військовими, які при відсутності будь-якої цивільної контролю довільно розпоряджалися величезним тилом. Значні невдачі на початку 1915 року змусили царя на зближення з Думою і громадськими організаціями. Він звільнив непопулярних міністрів, схвалив створення комітету з військової промисловості з представників Думи, промисловості та відомств, які повинні були краще організувати виробництво для війни. Але цар категорично відмовився йти далі назустріч Думі. Прогресивний блок, що утворився влітку в Думі та Державній раді і створив більшість, що виступало за реформи, зі своїми вимогами внутрішньополітичних реформ і організації міністерств суспільної довіри, не був почутий. Цар розпустив Думу і прийняв на себе головне командування, яке здійснювалося до цього його дядьком Миколою Миколайовичем.
Авторитет уряду слабшав, оскільки ніхто більше не міг координувати дій цивільних і військових установ. Цар, який перебував у своїй ставці у Могильові, не розумів всієї серйозності ситуації. До нестабільності обстановки всередині країни він додавав ще й нескінченні кадрові заміни в керівництві, які відбувалися з такою швидкістю, що депутати Думи відкрито жартували про "міністерської чехарди". Обговорювалися плани палацового перевороту. У ці плани був присвячений ряд генералів. Імператора майже відкрито звинувачували в державній зраді нібито через прагнення до сепаратного миру. Подібні міркування грунтувалися, насамперед, на те, що цариця була німкенею. У такій ситуації загального і найглибшого невдоволення делегати Думи, до яких приєдналися й генерали, стали наполягати на зречення царя від престолу.
2 березня 1917 був останнім днем царства династії Романових. Примітно, що Микола II без боротьби відрікся від престолу, оскільки, як сказано в його Маніфесті від 2 березня 1917 року, "... почли Ми боргом совісті полегшити народові нашому тісне єднання і згуртування ..." Існує точка зору (3), що зречення царя від престолу стало наслідком генерального путчу проти царя. Миколі не слід було ставити своє рішення у залежність від будь-яких думок (генералів). Якщо своїм зреченням цар хотів позбавити країну від кривавих чвар, то він, на жаль, нічого не досяг, оскільки після його відмови від трону події в країні набули ще більш кривавий характер: у Росії розв'язуються сум'яття, хаос і розбрат. Спочатку імператор прийняв рішення зректися на користь свого сина Олексія, але оскільки Олексій страждав важким захворюванням, то Микола, перш ніж прийняти це рішення, викликав до себе професора С. П. Федорова, котрий спостерігав за здоров'ям сина, і попросив у нього відвертої відповіді на запитання про те, які види на здоров'я в Олексія в майбутньому. На це лікар відверто заявив, що у нього є сумніви щодо того, що Олексій проживе більше 16 років. У відповідь Микола сказав, що хотів би жити близько Олексія, виховувати його, і ніяких інших думок і бажань у нього немає. Федоров заперечив, що навряд чи нова влада дозволить малолітньому царя залишитися разом з батьком. "У такому випадку-відповів Микола-я зречуся на користь Михайла". У ніч зречення Микола виїхав до Могилів до місця втраченої військової служби. З дороги він відправив телеграму своєму братові Михайлу: "Події останніх днів змусили мене зважитися безповоротно цей крайній крок. Прости мене, якщо засмутив тебе, і яку не встиг попередити. Залишуся назавжди вірним і відданим братом. Гаряче благаю бога допомогти тобі і твоїй Батьківщині.
Але Михайло не дуже довго вагався з прийняттям свого рішення з приводу престолу: він також відмовився від трону. Історики стверджують, що у Михайла було достатньо мужності, але йому не вистачило темпераменту, щоб очолити битву за трон. У Миколи боротьба за трон посіла 8 днів, Михайло "упорався" з цією справою в одну п'ятницю, від 10 утрa до 6-ї вечора.
Не варто й говорити, яким був психологічний стан Миколая в ці дні: відірваний від дружини, від центрів його влади, покинутий за 800 верст до провінційного Могильов. Напрошується аналогія з загнаним звіром, якого переслідують і добивають. Навіть якщо не цікавитися Миколою як імператором, то все одно по-людськи його шкода, як шкодують сліпої людини, якого при переході через вулицю задавив автомобіль. Повалений цар бачився сучасникам як людина, "украй втратив себе, з вимерлим поглядом, з пожовклим поборозненими старечими зморшками обличчям, роздавлений подіями, безвольно переступає, подібно сновиди, душевно відрікся від усього і вже тому заздалегідь приречений на мучеництво." (3).
Вже на другий день після зречення царя Петроградська Рада постановив вжити заходів до арешту подружжя Романових. Тимчасовий уряд спочатку ніяк не відреагувало на заклик Ради про спільні кроки з цього приводу, але 7 березня, проте, воно прийняло постанову: "Визнати відречених імператора Миколи II і його дружину позбавленими волі і доставити отрекшегося імператора в Царське село". Це рішення було виконано чотирма урядовими комісарами: А. Бубликова, С. Грибунина, І. Калініним, В. Вершиніна. Через кілька хвилин після того, як Микола увійшов у ворота Олександрівського палацу, за його спиною дзенькнув засув. Тепер він укладений до кінця життя. (Одночасно в Гатчині був узятий під арешт Михайло. Формально він був оголошений "піднаглядним революції".)
Ледве позбавлений влади цар повернувся в Царське Село, як сановники пустилися навтьоки з тією ж легкістю, що й лакеї. Микола зазначив у своєму щоденнику, що від нього пішли 46 лакеїв. Проте були й такі, хто добровільно погодився розділити з ним висновок. Урядовим уповноваженим з нагляду за заарештованими став 36-річний міністр юстиції О. Ф. Керенський, який намагався в міру своїх сил уберегти колишню царську подружжя від можливих неприємностей, пов'язаних з перебуванням поблизу "вируючого" Петербурга. З міркувань безпеки Тимчасовий уряд дозволив царської сім'ї виїхати до Англії, з урядом якої вже було досягнуто попередньої домовленості, аж до того, що для Миколи англійським урядом виділявся один з британських кораблів, що курсували в Північному морі (було вирішено переправляти царя через Мурманськ). Але Тимчасовий уряд був вже не достатньо сильним, щоб протистояти волі Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Як тільки про підготовку до від'їзду стало відомо в Петроградському раді, так виникли ускладнення, пов'язані з протестом ради. Одночасно з Петрограду поповзли чутки про змову монархістів, які готують напад на Олександрівський палац з метою звільнити і вивести царську сім'ю. За цих обставин Петроградською Радою було прийнято рішення про недопущення вивезення царської сім'ї. Органам влади був даний наказ: у разі втечі Романових знайти і затримати їх будь-що-будь із застосуванням будь-яких засобів. У відповідний момент оселити колишнього царя в Трубецькой бастіон Петропавлівської фортеці.
Тим часом політична обстановка в країні все більше загострювалася. У зв'язку з цим урядом було прийнято чергове рішення про перебазування Романових в інший, "більш безпечний" для них район. Ясно, чому саме Тобольськ привернув увагу Керенського. Він досить віддалений від центру, що не дозволяло думати, що там можливі будуть які-небудь ексцеси. Городок тихий. Робочих мало. До того ж і в місті, і в його околицях численне духовенство, налаштоване промонархічними. Таким чином, Романови, вийшовши з положення арештантів Олександрівського палацу, стали в'язнями в масштабі всієї Росії. З Миколою розділили вигнання: генерал-ад'ютант І. Л. Татищев, обергофмаршал В.А. Долгоруков, два лікарі - лейб-медик Є. С. Боткін і лікар спадкоємця В. Н. Деревенька (всього 40 осіб).
22 квітня 1918 в Тобольськ приїхав комісар Яковлєв з 150 вершниками. У нього був наказ перевезти Романових у Москву. Вранці 26 квітня Микола з царицею сіли в тарантас і рушили в дорогу. Спочатку до Тюмені, потім в'язнів посадили в спеціальний поїзд. Під Омськом поїзд був зупинений, і Яковлєв отримав черговий наказ з Москви від Свердлова передати в'язнів у руки Уральського Ради в Єкатеринбурзі. З вокзалу Романових направили в будинок купця Іпатьєва. Цьому будинку було призначено стати останньою в'язницею Миколая. За парканом і на вулиці чергувала зовнішня охорона із червоногвардійців, в будинку завжди знаходилося декілька чоловік з револьверами. Під конвоєм 1 раз на день Романових виводили на прогулянку. Цар переносив цей час принижень з великим спокоєм і витримкою, які надавали йому незаперечне достоїнство, але які і в кращі, як ми пам'ятаємо, часи часом заважали йому діяти раціонально і рішуче.
Спочатку, коли Романових привезли на Урал, тодішнім керівництвом країни намічалося проведення відкритого суду над колишнім царем і, можливо, його дружиною (принаймні, так свідчать деякі джерела (3)). Президія ВЦВК вирішив винести проект організації процесу на затвердження 5 Всеросійського з'їзду Рад, але оскільки військова обстановка швидко погіршувалася, Президія ВЦВК відмовився від наміру чекати з'їзду про вирішення питання про суд і приступити до негайної організації процесу, з тим, щоб він відбувся ще до кінця іюля.12 липня 1918 Уральський Рада отримала дозвіл з Москви на самостійне вирішення долі позбавлений влади царської династії. У цей же день відбулося надзвичайне засідання Виконкому Ради в Єкатеринбурзі, на якому було винесено постанову про розстріл. Виконання цього рішення було доручено коменданту Будинку особливого призначення Я. Юровському і його заступнику Г. Нікуліну.
16 липня в 11-30 вечора в будинок Романових, які в цей час вже спали, з'явилися особливоуповноваженим Уральського Ради. За дорученням Юровського доктор Боткін обійшов кімнати членів сім'ї і розбудив сплячих. Миколі пояснили, що на Єкатеринбург наступають білі армії, місто в будь-яку хвилину може бути обстріляний, тому з метою безпеки потрібно перейти в нижній поверх. Один за одним вийшли в коридор 7 членів сім'ї Романових і четверо наближених (Боткін, Харитонов, Трупп і Демидова). Всі спустилися за Юровським і Нікуліним вниз - 23 ступені між другим і третім поверхами. Коли всі зайшли в кімнату, Юровський вийняв з кишені вчетверо складений аркуш паперу і сказав наступне: "Виду того, що ваші родичі продовжують наступ на Радянську Росію, Уралісполком постановив розстріляти вас." (4) Микола, який тримав на руках сина, встиг лише вимовити : "Що?", як тут же Юровський вистрілив йому в голову. За цим сигналом почалася стрілянина. Коли запанувала тиша, почулося важке дихання царевича, який все ще був живий. Тоді Юровський двічі вистрілив хлопчику в вухо. О першій годині ночі 17 липня усе було кінчено. Місяцем раніше знайшов свою могилу в цих же краях і Михайло Романов - брат Миколи. (Михайла стратили Пермські робочі А. Марков, В. Іванченко та ін Очолював групу Г. Мясников)
Блюзнірство звучать в наші дні ті мотиви, які були використані для виправдання такого лиходійства. Наче б народ, волаючи до правосуддя, висловлював занепокоєння з приводу того, "не втече чи цар" за кордон і не залишиться безкарним. "Підкоряючись велінню народу", уральські і сибірські більшовики вжили заходів, щоб "цар не втік "(!). Люди, фанатично віддані революції, не вагаючись, підняли на беззахисних людей меч, вкладений в їхні руки тієї ж революцією.
Чи справді Уральську кінцівку династії Романових визначила історична необхідність? Безсумнівно, що фатального результату ніхто з Романових не міг собі уявити. Страшний був їх кінець. Але більшовики були впевнені, що подібним кривавим актом вони "підрубали коріння царизму, відвернули загрозу монархічної реставрації". Але наскільки реальною була така загроза з боку Миколи і його сім'ї?
Неможливо не звернути увагу на реакцію, яка послідувала з боку Президії ВЦВК на звістку про розстріл царської сім'ї. Офіційне повідомлення про приведення у виконання вироку Уральського Ради надійшло до Президії ВЦВК 18 липня. Увечері в Кремлі засідала Рада Народних Комісарів під головуванням Леніна. Повідомлення про розстріл було зроблено Я. М. Свердловим у ряді інших обговорювалися в цей день питань. Після хвилинного мовчання Ленін запропонував перейти до читання проекту про охорону здоров'я. Почалося постатейне читання проекту. Це і була остання риса під останньою главою трьохсотрічної історії династії Романових в Росії.
Список літератури
1.В.Кожінов. "Росія століття ХХ. 1901-1939". М, "Алгоритм", 1999
2.М.Геллер, А. Некрич. "Утопія при владі", "МІК", 2000.
3.М.К.Касвінов. "Двадцять три рівні вниз". М - "Думка", 1990.
4.Н.Верт. "Історія Радянської держави", 1990-1991: Пер. з фр., 2-е вид. М: ИНФРА - М, Вид-во "Весь світ", 1998.
5. "Російські царі. 1547-1917-Ростов-на-Дону: Изд-во" Фенікс ", 1997.
6.А.П.Деревянко, Н. А. Шабельникова. "Історія Росії з найдавніших часів до кінця XX століття". М., "Право і закон" .2001